Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Велике князівство Литовське виникло на етнічному і релігійному пограниччі – у балто-слов’янській контактній зоні¹Детальніше див.: A. Krawcewicz, «Stosunki religijne w Wielkim Księstwie Litewskim w XIII wieku i początkach XIV stulecia», in: Między Rusią a Polską Litwa. Od Wielkiego Księstwa Litewskiego do Republiki Litewskiej, pod red. J. Grzybowskiego i J. Kozłowskiej, Warszawa, 2015, s. 41–48.. Це етнічне багатоголосся робило неможливим опертя державної політики лише на одну із релігійних груп.

Становище руської громади у ВКЛ регламентувалося рядом привілеїв, найважливішими з яких були привілеї 1387, 1413 та 1432 рр.

Рівень урбанізації у цьому регіоні Східної Європи був незначний. Тільки у XVI ст. кількість міст у Литві почала помітно зростати. В середині цього століття дослідники нараховують в країні близько 220 міських осад. Найбільшим і найвідомішим було Вільно, яке стрімко зростало і де, за підрахунками дослідників, у XVI ст. проживало 10 тис. чол.²P. Wydziałkowska, Historia Wilna w XVI–XVIII wieku // http://kolomuz.umk.pl/wp-content/uploads/2018/05/Paula-Wydzia%C5%82kowska-Historia-Wilna-w-XVI-XVIII-wieku.pdf; Ігор Скочиляс, «Монаша спільнота Василіян у публічному просторі Вільна», На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія, за ред. А. Бумблаускаса, С. Кулявічюса та І. Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, 2019, с. 19., а наприкінці XVII ст. місто разом із передмістями нараховувало уже 20 тис. чол.³David Frick, Kith, Kin, and Neighbors: Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Ithaca, London, 2013, р. 7, 428. Девід Фрік зауважує, що підрахунки є дуже приблизними через стан джерельної бази, а в літературі можна знайти різні дані про кількість населення Вільно – від 14 до 40 тис. Найчастіше все ж називають чисельність населення бл. 20 тис. чол. Єдине, в чому практично сходяться більшість авторів, це той факт, що в результаті московської окупації Вільна в 1655–1660 рр. чисельність населення міста скоротилася приблизно вдвічі, а вже в останній третині XVII ст. місто активно розвивалося. Однак, Північна війна на початку XVIII ст. спровокувала нову кризу (David Frick, Kith, Kin, and Neighbors: Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Ithaca, London, 2013, р. 428; ejusd. «Five Confessions in One City: Multiconfessionalism in Early Modern Wilno», in: A Companion to Multiconfessionalism in Early Modern World, ed. by Thomas Max Safley, Leiden, Boston, 2011, р. 422). (іл. 1)

Вільно, яке виникло на перетині XIII–XIV ст., було розташоване на кордоні двох етнічних ареалів, литовського і руського, які в силу ряду обставин у XIV ст. були об’єднані в межах однієї держави. Ірма Каплунайте пише, що православні, більшість з яких таки були русинами, поселилися на теренах майбутньої столиці в останній чверті XIII ст., в часи правління Тройдена, натомість католики прибули до міста в кінці XIII – на початку XIV ст. І хоч православні й католики приблизно одночасно поселилися у Вільно, чисельність перших, однак, була більшою, та й ставлення до них було толерантнішим, ніж до католиків, чия віра насаджувалася на литовських теренах доволі агресивно⁴И. Каплунайте, «Роль немецкого города в Вильнюсе во второй половине XIV в.», Ukraina Lithuanica, Київ, 2017, т. IV, с. 125–126. (↑).

Іво Яворський зауважив, що руський елемент – сильніший економічно і культурно – домінував над литовським, а Марцелі Косман навіть наголошував, що Вільно від самого початку свого існування мало руський характер⁵M. Kosman, «Konflikty wyznaniowe w Wilnie (schyłek XVI–XVII w.)», Kwartalnik Historyczny, r. LXXIX, z. 1, 1972, s. 7.. До етнічного багатоманіття додавався наплив німецьких колоністів, які з’явилися тут у часи і за підтримки великого князя Гедиміна⁶I. Jaworski, Zarys dziejów Wilna, Wilno, 1929, s. 4.. У XV ст. до Вільна стали прибувати євреї, кількість яких різко почала зростати у XVI ст., і вже незабаром місто стало найбільшим у ВКЛ осідком єврейського населення. Все це ускладнило мовну ситуацію у місті в часи його розквіту – на зламі XVI–XVII ст.⁷J. Niedźwiedź, Kultura literacka Wilna (1323–1655). Retoryczna organizacja miasta, Kraków, 2012, s. 37. Хай там як, поступово Вільно еволюціонувало до зразка польського середньовічного міста. Еволюція відбувалася доволі повільно і остаточно увиразнилася лише в першій половині XVI ст. Якщо про Вільно XIV ст. можна говорити як про місто литовсько-руське, то в XVI ст. воно стає польсько-руським у культурному та мовному сенсі⁸I. Jaworski, Zarys dziejów Wilna, s. 6..

У 1387 р. Вільно з рук польського короля і великого князя литовського Владислава Ягайла отримало привілей на маґдебурзьке право⁹Zbiór praw i przywilejów, miastu stolecznemu W.X.L. Wilnowi nadanych: Na żądanie wielu miast koronnych teź i Wielkiego Księstwa Litewskiego, wyd. P. Dubinski, Wilno, 1788, s. 1–2; M. Baliński, Historya miasta Wilna, t. 1, Wilno, 1836, s. 122., який був доволі коротким і схематичним, тож не дивно, що для практичних потреб місто потребувало нових документів. 27 вересня 1432 р. великий князь Сигізмунд Кейстутович видав для Вільна новий привілей, у якому підтвердив містові маґдебурзьке право, всі права і привілеї віленських міщан як католицького, так і руського віросповідання, і вказав, що місто у правових практиках має взоруватися на Краків¹⁰Zbiór praw i przywilejów, miastu stolecznemu W.X.L. Wilnowi nadanych, s. 3–4.. Щоправда, Іво Яворський вважає, що практика польських міст не завжди могла бути корисною для міст литовських, і зокрема для Вільна, бо у польських містах були інші культурні і економічні реалії, а литовські міста від початків були багатоетнічними і багатоконфесійними¹¹I. Jaworski, Zarys dziejów Wilna, s. 4.. Оскільки православне населення у місті мало сильні позиції, то не дивно, що на виборах до магістрату у 1533 р. склалася ситуація, коли всі посади обійняли саме представники православної громади. Тоді ж католики Вільна, поляки, німці та литовці, які були хрещені за римським обрядом, звернулися зі скаргою до короля і великого князя литовського Сигізмунда І¹²M. Kosman, Konflikty wyznaniowe w Wilnie (schyłek XVI–XVII w.), s. 7., який, реагуючи на це звернення, 9 вересня 1536 р. видав новий привілей, що мав урегулювати конфлікт і зберегти порядок у місті. Відповідно до нього, міська рада Вільна мала складатися із 24 радників і 12 бурмистрів, яких мали обирати на паритетних засадах із представників римського та грецького віросповідання. Тобто католиків і православних у віленській міській раді мало бути порівну. Цей привілей підтвердив Сигізмунд ІІІ Ваза 9 червня 1607 р.¹³Zbiór praw i przywilejów, miastu stolecznemu W.X.L. Wilnowi nadanych, s. 54. Паритет між православними і католиками у XVI ст. був і в багатьох віленських цехах¹⁴T. Kempa, «Rec.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors. Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Cornell University Press, Ithaca, London, 2013, ss. XXVI + 530», in: Zapiski Historyczne, t. LXXIX, 2014, z. 2, s. 135.. До прикладу, Сигізмунд Август в уставі для віленського шевського цеху, виданому 9 грудня 1552 р., наказав, щоб у цеху щорічно обирали шість старших, з яких одна половина мала бути римської, а друга половина – грецької віри¹⁵Akty cechów wileńskich 1496–1759, wyd. M. i H. Łowmiańscy przy udziale S. Kościałkowskiego, cz. 1, Wilno, 1939, s. 45 (Nr 39). See also: M. Kosman, Konflikty wyznaniowe w Wilnie (schyłek XVI–XVII w.), s. 9–10.. Подібні приписи в 1665 р. були видані для віленського кравецького цеху. У статуті для цеху чинбарів від 1672 р. передбачалося, що цеховики мали обирати шість старших – по двоє осіб «римської, грецької та німецької віри»¹⁶David Frick, Kith, Kin, and Neighbors, p. 80.. Так само на «грецьку» і «римську» частини було поділене представництво у створеному в 1602 р. органі міського поспільства – Колегії 60 мужів. Щоправда, найімовірніше, представники різних конфесій могли змагатися за участь у роботі цієї Колегії¹⁷Ejusd., Five Confessions in One City: Multiconfessionalism in Early Modern Wilno, p. 424..

Цей своєрідний паритет був відчутний навіть у питанні календаря. Ритм життя у Вільно в XVII ст. визначали як юліанський, так і григоріанський календарі, обидва функціонували цілком легально. 29 липня 1586 р. Стефан Баторій видав для міщан Вільна привілей, відповідно до якого православні ремісники міста мали відпочивати на католицькі релігійні свята. Цей привілей не надавав такої ж ваги православним святам, однак, уже 8 серпня того ж року король зобов’язав віленський магістрат не змушувати русинів ставати перед міською владою у ці святочні дні¹⁸Ejusd., Kith, Kin, and Neighbors, p. 79.. Як наслідок у місті не було зафіксовано серйозних конфліктів, які були б спровоковані натиском католицької громади чи верховної влади стосовно використання в релігійних практиках православних чи протестантів юліанського календаря, як це було в деяких коронних містах, як от у Львові¹⁹Ejusd., Five Confessions in One City: Multiconfessionalism in Early Modern Wilno, p. 442.. Тож не дивно, що американський дослідник Девід Фрік називає Вільно «містом багатьох календарів»²⁰Ejusd., «The Bells of Keeping in a City of Many Calendars», in: Making Contact: Map, Identity, and Travel, еds. L. Cormack, N. Pylypiuk, G. Berger and J. Hart, Edmonton, 2003, р. 23. See also: ejusd., Kith, Kin, and Neighbors, р. 77–81. (іл. 2, 3, 4).

Православні русини становили чималий відсоток населення ВКЛ²¹Олена Русина наводить дані, відповідно до яких у 1341 р. у ВКЛ питомо литовські землі поступалися за площею руським землям у 2,5 рази, а вже у 1430 р. – у 12 разів (див.: Олена Русина, «Україна під татарами і Литвою», Україна крізь віки, т. 6, Київ, 1998, с. 43)., вони принесли з собою писемність на основі кирилиці та мову, яка на довгі роки стала мовою культури і офіційною мовою канцелярії. Руська мова використовувалася у ВКЛ на державному рівні аж до 1696 р., і такий її статус був гарантований Литовськими Статутами. Оскільки значна частина державних інституцій концентрувалася у Вільно, то і руський елемент у місті довгий час був доволі значним. У великокнязівській канцелярії уже в часи Вітовта працювало дві категорії писарів – руські, які писали і редагували кириличні тексти, а також писарі, які послуговувалися латинським письмом і редагували не лише латинські, а й німецькомовні документи. Серед 15 писарів канцелярії князя Вітовта одним із найбільш знаних був писар Миколай Цибулька²²J. Niedźwiedź, Kultura literacka Wilna (1323–1655), s. 227.. В XVI–XVII ст. у деяких литовських інституціях, таких як ґродський суд чи великокнязівська канцелярія, зазвичай вимагали уміння послуговуватися писемною мовою як латинським, так і кириличним шрифтом, а також знання як мінімум трьох мов: руської, польської та латини²³Ibid., s. 228..

Лише на межі XVI–XVII ст. руська мова поступилася польській. Мовна ситуація у Вільно була зовсім непростою: у XIV ст. жителі міста розмовляли литовською, руською і частково німецькою, а з кінця століття в побут поступово проникала польська. В XV ст. кількість осіб, які розмовляли литовською мовою зменшилася, хоч вона й далі відігравала значну комунікаційну роль у суспільстві, до прикладу, ще в 1634 р. у трапезній Віленської академії проповіді для литовців виголошували саме литовською мовою²⁴Ibid., s. 37.. На думку Якуба Нєдзвєдзя, у Вільно «в XVI i XVII ст. мовами щоденної комунікації (розмовними) були, насамперед, руська (старобілоруська), а далі польська, литовська, німецька, їдиш і татарська. У випадку татар відбувалася швидка мовна асиміляція, і на початку XVII ст. вони вже розмовляли винятково руською і польською»²⁵Ibid., s. 38.. Дещо іншу думку має американський дослідник Девід Фрік, який вважає, що вже у XVII ст. у Вільно в публічній сфері переважала польська мова, яка вже тоді стала своєрідною lingua franca, ставши мовою комунікації між різними етнічними групами у місті²⁶За підрахунками відомого польського історика Генріха Віснера, у XVII ст. у Вільно 53 % записів у міських актових книгах були зроблені польською мовою, 37 % – латинською і лише 10 % – руською мовою (H. Wisner, The Reformation and National Culture: Lithuania, in: Odrodzenie i Reformacja w Polsce, vol. 57, 2013, p. 98).. Автор все ж додає, що Вільно відрізнявся використанням різних мов, і іноді важко встановити рівень їхнього поширення, зокрема серед нижчих верств. Він припускає, що в цьому середовищі був поширений суржик з польської та литовської мов, з переважанням останньої на передмістях. Навіть у XVII ст., коли зріс відсоток використання польської мови у різних сферах міського життя, руська мова й далі впливала на інші мови, які тоді були у вжитку²⁷David Frick, Kith, Kin, and Neighbors, p. 114. Див. також: G. Sliesoriūnas, Rec.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors: Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Ithaca, London: Cornell University Press, 2013, 529 p., in: Lithuanian historical studies, vol. 19, 2014, p. 178..

У XVI ст. під впливом західних культурних нуртів змінюється і руська громада Вільно, вона почасти «полонізується». Місто стало центром не лише реформації у ВКЛ, а й кальвінізму. Після 1666 р., коли приписами Яна Казимира Вази «римські» місця у віленському магістраті були обмежені винятково до римо-католиків, а «грецькі» – до уніатів²⁸David Frick, Five Confessions in One City: Multiconfessionalism in Early Modern Wilno, p. 423–424., віленська урядова еліта складалася на 60 % з католиків і на 40 % з уніатів. За іншими даними, в цей час поляки у Вільно становили бл. 50 % населення, русини – бл. 30 %, німці – бл. 8 %, а італійці – бл. 4 %, решта мешканців були литовського, угорського та іспанського походження²⁹Urszula Anna Pawluczuk, Osiemnastowieczne Wilno. Miasto wielu religii i narodów, Białystok, 2015, s. 70, 72..

За російським переписом 1897 р. польську мову вважали рідною 31 % мешканців Вільна, їдиш – 40 %, російську – 20 %, білоруську – 4,5 %, німецьку – 1,5 %, литовську – 2 % міщан³⁰M. B. Topolska, Rec.: Urszula Anna Pawluczuk, Osiemnastowieczne Wilno. Miasto wielu religii i narodów, Białystok, 2015, 350 s., in: Białostockie Teki Historyczne, t. 15, 2017, s. 280..

Отже, практично від заснування у Вільно переважало руське населення. З часом позиції русинів змінювалися, але вони протягом століть залишалися важливим компонентом культурного і політичного життя міста.

Вільно від самих початків було містом багатонаціональним і багатоконфесійним. Як слушно зауважила Ірина Герасимова: «Навряд чи можна назвати ще яке-небудь європейське столичне місто того часу, де б пліч-о-пліч жило п’ять християнських конфесій – православні, уніати, католики, кальвіністи, лютерани, а також общини іудеїв та мусульман. Соціокультурне середовище цього міста, яке варто розуміти, як співіснування людей, що перебували в одному просторі, але належали до різних релігійних конфесій, етносів, соціальних верств і мали різну мету, складалося століттями, створюючи неповторну атмосферу переплетення різних традицій, культури взаємостосунків та мистецтва»³¹И. Герасимова, Под властью русского царя: социокультурная среда Вильны в середине XVII века, Санкт-Петербург, 2015, с. 7..

В середині XVI ст., в часи Реформації, конфесійна ситуація у місті значно ускладнилася. Тут утвердилися значні громади лютеран і кальвіністів, а з 1596 р., з укладанням Берестейської унії, стався розкол в рядах православних³²Про довгу історію унійної ідеї див.: Ґ. Кіркєнє, «Унійна ідея та її литовська рецепція», На перехресті культур. Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі, за ред. А. Бумблаускаса, С. Кулявічюса, І. Скочиляса, Львів, 2019, с. 49–66. (↑). Прихильники церковної унії – уніати, за підтримки як центральної, так і міської влади отримали певні переваги над православними, які не прийняли умов унії³³T. Kempa, Rec.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors. Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Cornell University Press, Ithaca, London, 2013, ss. XXVI + 530, in: Zapiski Historyczne, t. LXXIX, 2014, z. 2, s. 135. (іл. 5, 6, 7). В доунійні часи у середмісті Вільно православна громада мала близько 20 монастирів та церков (римо-католицьких нараховують бл. 16). Серед цих сакральних споруд був кафедральний собор Успення Пресв. Богородиці (Пречистенський), церкви православної парафії Воскресіння Христового, Преображення Господнього (Спаська), Св. Йоана Богослова, Св. Миколая Чудотворця, Св. Параскеви П’ятниці, монастирські церкви Пресв. Трійці і Св. Духа та інші³⁴Леонід Тимошенко, «Slavia Orthodoxa: криза й оновлення», На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, 2019, с. 82–83. Дещо іншу інформацію Леонід Тимошенко подає у своїй монографії: «[…] З 16-ти руських храмів, багато було в середмісті, поруч з не менш 16-ма римо-католицькими костьолами (загальна кількість латинських парафій – 23) і двома протестантськими зборами» (Леонід Тимошенко, Руська релігійна культура Вільна (XVI – перша третина XVII ст.), Дрогобич, 2020, с. 156).. Цілком слушно зауважив Леонід Тимошенко, що «сакральний простір «Civitas Ruthenica» у Вільні засадничо відрізнявся від соціотопографічної моделі багатоконфесійного й типологічно близького Львова, де в середмісті руська громада мала всього один храм – Успенську братську церкву»³⁵Леонід Тимошенко, Руська релігійна культура Вільна (XVI – перша третина XVII ст.), с. 157. (↑).

Після укладення унії 1596 р. храми Вільно, які належали православним, були передані уніатам, натомість ортодокси заснували новий монастир Св. Духа, який став їхнім головним осередком³⁶David Frick, «Five Confessions in One City: Multiconfessionalism in Early Modern Wilno», in: A Companion to Multiconfessionalism in Early Modern World, еd. by T. M. Safley, Leiden, Boston, 2011, р. 421..

Як наслідок, уже в середині XVII ст. у Вільно залишилася одна православна церква (іл. 8). В цей час у місті діяли парафії п’яти християнських конфесій, загалом – 37 храмів: 23 римо-католицьких, 9 унійних, два протестантські (кальвіністський й лютеранський), та православний монастир. При них як правило функціонували шпиталі та школи³⁷И. Герасимова, Под властью русского царя, с. 35; David Frick, Five Confessions in One City, р. 422. Окрім того, у Вільно була одна синагога та одна мечеть..

Наслідком протегування унійній громаді з боку влади було ситуативне об’єднання православних із протестантами у ВКЛ. У травні 1599 р. відбувся Віленський з’їзд православних та протестантів князівства, який прийняв рішення про укладання між ними унії. Документ підписали 126 представників православної та протестантської шляхти. Однак, це не мало довготривалих наслідків. По суті це була короткотривала антикатолицька конфедерація, яка мала на меті легальними засобами захистити свободу віросповідання у державі³⁸Леонід Тимошенко, Руська релігійна культура Вільна (XVI – перша третина XVII ст.), с. 156. Див. також: T. Kempa , Wobec kontrreformacji. Protestanci i prawosławni w obronie swobód wyznaniowych w Rzeczypospolitej w końcu XVI i w pierwszej połowie XVII wieku, Toruń, 2007, s. 149–165; T. Kempa, «Animatorzy współpracy protestancko-prawosławnej w okresie kontrreformacji», in: Rzeczpospolita państwem wielu narodowości i wyznań, XVI–XVIII wieku, рod. red. T. Ciesielskiego i A. Filipczak-Kocur, Warszawa, 2008, s. 321–341; T. Kempa, Konflikty wyznaniowe w Wilnie od początku reformacji do końca XVII wieku, Toruń, 2016, s. 181–241. (принцип релігійної толерантності, який був закріплений актом Варшавської конфедерації у 1573 р.³⁹Volumina Legum, т. II, Санкт-Петербург, 1859, с. 124–125. Переклад див.: Хрестоматія з історії України литовсько-польської доби, упор. Т. Гошко, Львів, 2011, с. 114–117.).

Все ж, прихильників церковної унії у Вільно залишалося чимало. Часом прийняття унії мешканцями Вільно було наслідком релігійної толерантності, явища неминучого у такому багатокультурному середовищі, інколи ж причиною служили кон’юнктурні міркування. Це не дивно, адже натиск на православних і намагання схилити їх до унії наростав, і став особливо сильним з часів правління Сигізмунда ІІІ, а у столиці тиск відчувався значно сильніше, ніж у інших литовських містах.

Про відсутність чітких меж між уніатами і православними свідчить зокрема факт підтримки православними з братства Св. Духа уніатів у 1608–1609 рр. у конфлікті останніх з київським унійним митрополитом Іпатієм (Потієм)⁴⁰T. Kempa, Rec.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors, s. 134–135..

Про певну кон’юнктурність переходу від однієї конфесії до іншої може свідчити й історія уніатів у часи московської окупації Вільно в 1655 р. Питання про долю уніатів у Вільно кілька разів поставало на різних рівнях, але якийсь час вони залишалися у місті. Лише в червні 1657 р. до міста надійшов указ московського царя Олексія Михайловича про висилку з литовської столиці всіх представників унійної громади. Але оскільки це було в час епідемії чуми, і більшість міщан виїхали з міста, то з виконанням указу не поспішали. Лише в квітні 1658 р. це питання було знову поставлене на порядок денний. Уніати мали бути виселені з міста або ж навернуті на православ’я. Тоді ж місцевий воєвода повідомив царя, що віленські міщани сприйняли ідею перехрещення досить позитивно, як доказ він додав розписку міщан-уніатів, які погодилися перейти в православну віру. В ній були зафіксовані імена представників 20 віленських сімей із челяддю, окремо були вписані імена жінок, які жили без чоловіків, і кількох вдів. Обряд мав відбутися у православному монастирі Св. Духа. Про переслідування віленських уніатів стало відомо папі Александрові VII, також про стан справ у Вільно повідомили Конгрегацію поширення віри. Однак там порадили віленським уніатам шукати захисту в польського короля Яна Казимира⁴¹И. Герасимова, Под властью русского царя, с. 134–136.. Допомога ж від останнього прийшла разом із визволенням міста від московської окупації.

У 1666 р. Ян Казимир Ваза видав привілей, який корегував привілей Сигізмунда І про вибір до віленського магістрату в рівній пропорції представників латинського і східного обряду. За новим привілеєм бурмистрами, радниками чи лавниками міста можна було обирати лише католиків та уніатів (перших на «римську» квоту, а других – на «грецьку»). Тобто протестанти і православні були позбавлені можливості засідати у віленському магістраті⁴²David Frick, Five Confessions in One City, p. 423–424.. У розвиток цієї постанови, 10 листопада 1673 року на прохання унійного митрополита Гавриїла (Коленди) король Міхал Корибут Вишневецький видав привілей, у якому забороняв цеховим ремісникам Вільна обирати православних і протестантів за «річних старших», за порушення цього припису передбачалася кара в 1000 польських злотих⁴³Ibid., р. 425..

Те, що межі між православними і уніатами у Вільно були доволі рухомими, бачимо з нечисленних збережених тестаментів віленських міщан. У XVII ст. до віленських міських книг було внесено лише сім тестаментів представників унійної громади. При цьому п’ять із них було складено в 60-х рр. XVII ст., один датується 1686 р., а останній – 1700 р.⁴⁴P. Dikavičius, Pompa Funebris: Funeral Rituals and Civic Community in seventeenth-century Vilnius, Budapest, 2016, р. 45. Серед тестаторів-уніатів було четверо чоловіків і троє жінок: двоє з них – купець Самуїл (Самійло) Филипович (пом. 1663 р.) та бурмістр Ян Кукович (пом. 1666 р.) – вказують на свою приналежність до братства католиків східного обряду Діви Марії, яке було створене в церкві Пресв. Трійці в 1622 р. (↑)

У той самий час до віленських актових книг було записано 15 тестаментів православних міщан, серед яких були заповіти жінок (6) і заповіти чоловіків (9)⁴⁵Ibid., р. 40..

Віленська міщанка-уніатка, дружина купця Катерина Василевська (пом. 1686 р.) висловила бажання бути похованою за звичаєм своєї громади, але на православному цвинтарі поруч із чоловіком. Подібно записала у своєму тестаменті міщанка Софія Ігнатович (пом. 1700 р.), яка просила поховати її в родинній усипальниці коло православної церкви, але похорон мали відправити за унійним обрядом. Натомість віленська міщанка-уніатка, вдова Марія Семенович (пом. 1667 р.) заповіла не лише поховати себе біля православної церкви, а й щоб саме православні отці молилися за її душу⁴⁶Ibid., р. 47.. Разом з тим, троє із унійних тестаторів, чиї тестаменти вписані у міські книги, просили поховати їх коло церкви Пресв. Трійці.

Межі між унійною і православною громадами часто були доволі умовними. Про це свідчить хоча б той факт, що у своїх заповітах віленські міщани східного обряду часто складали пожертви як на православні, так і на унійні церкви й монастирі. Згаданий уже Самуїл Филипович у своєму тестаменті записав кошти на реставрацію ікони Богородиці в церкві Пресв. Трійці і просив унійних священників молитися за його душу саме перед цією відновленою величною іконою (↑). Також в його тестаменті зафіксоване прохання до ченців монастиря Св. Духа про молитву за упокій його душі, і за це він залишив обителі клаптик землі, який був коло неї розташований⁴⁷Ibid., р. 49.). Такі пожертви як на православні, так і на унійні храми складали Самуїл Матвійович Бочочка (1657 р.), Кіндрат Парфіянович (1664 р.) та ін.⁴⁸Детальніше див.: Оксана Вінниченко, «Монаші молитви за спасіння душ», На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, 2019, с. 201–204.

Щоправда, Оксана Вінниченко зауважила, що «початково деякі з представників “грецької ортодоксальної віри”, наслідуючи попередню церковну традицію, відказували кошти й на Троїцьку обитель. Проте з другої чверті XVII ст. василіянський осідок асоціюється уже виключно з унією, і миряни, які свідомо підтримували Православну Церкву, починають чинити записи лише на користь святодухівських ченців»⁴⁹Там само, с. 202. (іл. 9, 10, 11) (↑).

Аналізуючи заповіти віленських міщан XVII ст., Повілас Дікавічюс зауважив, що уніати Вільна в цей час підтримували тісніші стосунки з православними, аніж із представниками інших обрядів. До подібного висновку доходить американський дослідник Девід Фрік⁵⁰P. Dikavičius, Pompa Funebris, р. 49; Wilnianie. Żywoty siedemnastowieczne, оprac., wstępem i komentarzami opatrzył David Frick, Warszawa, 2008, s. XXII.. Він вважає, оскільки уніати походили з того самого культурного поля, що й православні, контакти між цими громадами були тіснішими, а межі між ними довгий час були доволі умовними, особливо на побутовому рівні. Часто не враховували питання конфесійної приналежності при виборі хресних батьків для дитини. Поширеними у Вільно були міжконфесійні шлюби, при цьому найчастіше чоловік у такій сім’ї був уніатом, а жінка –православною. Девід Фрік пояснює таке явище кон’юнкутрними міркуваннями міщан, особливо коли мова йшла про родини, які належали до економічної чи соціальної еліти⁵¹David Frick, Kith, Kin, and Neighbors, p. 212.. Ця думка видається доволі правдоподібною, особливо в контексті змін, які були запроваджені у місті в 1666 р.

На зламі XVII–XVIII ст. розвиток Унійної Церкви у ВКЛ був пов’язаний зі зростанням впливу польсько-латинської культури, хоч уніати і прагнули залишитися при своїй руській традиції. Вище унійне духовенство функціонувало в «сарматських» реаліях річпосполитського суспільства, що не могло не позначитися на розвитку всієї унійної спільноти⁵²A. Gil, Rusini w Rzeczypospolitej Wielu Narodów i ich obecność w tradycji Wielkiego Księstwa Litewskiego – problem historyczny czy czynnik tworzący współczesność? // https://www.iesw.lublin.pl/projekty/pliki/IESW-121-02-07.pdf. (іл. 12, 13).

Впровадження унії все ж не відбувалося безхмарно, і джерела фіксують численні конфлікти, в які були втягнуті братчики Святодухівського монастиря (↑), віленський магістрат, унійні єпископи і архимандрити, прості міщани тощо. Зокрема, у 1601 р. до віленських гродських книг внесено протестацію членів Святодухівського братства проти віленського магістрату, який викликав конфратернію у надвірний королівський суд для розгляду їхніх прав і привілеїв⁵³Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею, т. VIII: Акты Виленского городского суда, Вильно, 1875, с. 60–61.. У 1609 р. у гродському суді розглядалися скарги руської частини віленського магістрату на унійного архимандрита Йосифа (Велямина Рутського) (↑) стосовно незаконного захоплення ним Святотроїцького монастиря⁵⁴Там же, с. 77–78, 87., протестація віленських православних міщан з цього ж приводу⁵⁵Там же, с . 78, 80., а також скарга самого Рутського на зем’янина Шембеля щодо його висловлювань про бажання вбити архимандрита як неприятеля віри руської⁵⁶Там же, с . 80.. В 1629 р. в гродські книги було внесено скаргу старости Святодухівської обителі від імені всіх братчиків на Святотроїцький монастир щодо збройного нападу тамтешніх ченців на іноків по сусідству⁵⁷Там же, с. 109.. Практично щороку було чимало таких скарг.

Девід Фрік, показуючи релігійне і конфесійне багатоманіття у Вільно, яке значна частина міщан навіть у часи контреформації вважала за благо, підводить читача до висновку, що не можемо говорити про «толерантність» у литовській столиці в XVII ст., а лише про «терпимість» до інших віруючих⁵⁸Детальніше див.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors, р. 411–418.. І як уважає Ґінтаутас Слесорюнас, варто погодитися з таким підходом. Релігійна толерантність у ВКЛ в XVI–XVII ст. мала свої межі. У містах це рідко можна пов’язати з переконанням, а більше з необхідністю змиритися з реальністю досить чисельних громад, які належали до інших конфесій і мали інші релігійні обряди⁵⁹G. Sliesoriūnas, Rec.: David Frick, Kith, Kin, and Neighbors: Communities and Confessions in Seventeenth-Century Wilno, Ithaca, London: Cornell University Press, 2013, 529 p., in: Lithuanian historical studies, vol. 19, 2014, p. 179..

У XVIII ст. в єдиному православному монастирі у Вільно було лише 9 насельників. У суперечку православних із католиками та уніатами в цей час ангажується Віленський Трибунал. Після Слуцької конфедерації в 1768 р. було ухвалено сеймову конституцію, яка гарантувала православним свободу культу, друку і отримання урядів. Однак, католицька віра визначалася як панівна в державі. В 1791 та 1792 рр. були скликані окремі комісії, які мали гарантувати впровадження у життя цієї конституції, що свідчить про опір католицької та унійної ієрархій⁶⁰M. B. Topolska, Rec.: Urszula Anna Pawluczuk, Osiemnastowieczne Wilno. Miasto wielu religii i narodów, Białystok, 2015, 350 s., in: Białostockie Teki Historyczne, t. 15, 2017, s. 279.. З часом конфесійна ситуація у Вільно змінювалася. В 1791 р. місто мало близько 30 тис. мешканців, серед яких «латинники» становили 60 %, євреї – 35%, протестанити – 3%, і лише 1 % – уніати⁶¹В ХІХ ст. населення Вільно швидко зростало і за даними 1897 р. становило 154 532 особи, з яких 63 986 євреїв (40 %), 56 688 католиків (бл. 37 %), 28 638 православних, 2 235 лютеран, 1 318 старообрядців, 842 магометанина. Див.: Urszula Anna Pawluczuk, Osiemnastowieczne Wilno. Miasto wielu religii i narodów, Białystok, 2015, s. 97..

Унійна Церква у Литві була заборонена російською владою у 1839 р. На цей момент серед 36 тис. жителів Вільна католиків східного обряду було трохи менше трьох сотень⁶²Ігор Скочиляс, «Монаша спільнота Василіян у публічному просторі Вільна», На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, 2019, c. 20. (↑).

 

Тетяна Гошко