Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Перебування уніатів під російським правлінням (1772–1875 рр.), – це історія про те, як соціокультурній спільноті, параметри якої сформувалися в Польсько-Литовській державі (1569–1795 рр.), вдалося проіснувати ще ціле століття, перш ніж Греко-Унійну Церкву (так іменували її в Росії, на відміну від Греко-Католицької у володіннях Австрії) повністю поглинула імперська Греко-Російська Церква. Злий жарт з уніатами зіграла спільність їхнього обряду з православними росіянами (↑). Вона дозволяла урядові трактувати їх як покатоличених росіян, яких належало «возз’єднати» з Греко-Російською Церквою, згідно з принципом міфічної тотожності грецького обряду та російського народу (↑).

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) під російською юрисдикцією опинилася: Полоцька архиєпархія, після другого (1793 р.) – Луцька, після третього (1795 р.) – Віленська та Берестейська єпархії. У 1815 р. до Росії відійшла також Холмська єпархія. Два періоди існування Греко-Унійної Церкви та конфесії – ранньоімперський (1772–1830 рр.) і пізньоімперський (1832–1875 рр.) – розмежовує польське повстання 1830–1831 рр. Його поразка ознаменувала перехід від відносно м’якої, у дусі ідей Просвітництва, хоч і не позбавленої ексцесів та перегинів, гібридної політики призвичаєння та співдії – до жорсткої релігійної конверсії згідно з моделлю «один обряд – одна Церква». Остання здійснювалася за імператорів Миколи I (1825–1855 рр.) та Олександра II (1855–1881 рр.) відповідно до ідеології російського імперського націоналізму.

Протягом першого періоду відносини між російською адміністрацією та оселеними на західних периферіях імперії 1,4 млн. уніатів балансували на межі хиткого компромісу. Радше винятком, ніж загальним правилом, стали три останні роки правління імператриці Катерини II (1762–1796 рр.), позначені (на тлі другого та третього поділів Речі Посполитої та повстання під проводом Тадеуша Костюшка) адміністративним та військовим терором щодо уніатів, які втратили в Полоцькій архиєпархії три монастирі та понад 100 парафіяльних церков з загальної кількості – 400¹Поділ Київської та піднесення Галицької унійних митрополій: документи та матеріали ватиканських архівів 1802–1808 рр., упор. і вступна стаття Вадима Ададурова, Львів: УКУ, с. 88.. За правління імператорів Павла I (1796–1801 рр.) та Олександра I (1801–1825 рр.) Греко-Унійній Церкві вдалося компенсувати більшість втрат попереднього часу: вона нараховувала 1681 парохів, 768 монахів, 87 черниць і володіла бл. 1,5 тис. храмів²Bolesław Kumor, Historia Kościoła, cz. 7, Lublin: KUL, 1991, s. 101..

Три історичні покоління, які змінювалися щодвадцять років між 1772 та 1832 рр., окреслюють три етапи призвичаєння уніатів до імперського контексту: від вимушеного обставинами співжиття з російською владою (перше покоління фактично продовжувало керуватися сенсами річпосполитської соціальної культури, потерпаючи від зміни кордонів церковних провінцій та розриву традиційних зав’язків³Larry Wolff, «The Uniate Church and the partitions of Poland: Religious Survival in an Age of Enlightened Absolutism», in: Harvard Ukrainian Studies, vol. 26 (2002–2003), p. 153–244.), до гри за новими правилами (друге покоління після ліквідації Речі Посполитої між 1795 та 1812 рр. поступово позбувалося ілюзій щодо можливості повернення до минулого – саме в цей час указом імператора від 24 липня 1806 р. було розділено Київську унійну митрополію й замінено її «митрополією для всіх Унійних Церков у Росії»⁴Поділ Київської та піднесення Галицької унійних митрополій, с. 78.) і, нарешті, аж до поступового забування річпосполитського досвіду (третє покоління, яке народилося після поділів Польсько-Литовської держави). Після 1815 р. розповсюджуються такі соціокультурні явища: паралельне з польською мовою уживання в церковній документації російської; участь священнослужителів в діяльності урядових установ (наприклад, гімназій, судів, у 1805 р. для уніатів навіть було створено окремий департамент Римо-католицької колегії при Юстиц-колегії, очолений архиєпископом Полоцьким Іраклієм (Лісовським) (1734–1809 рр.)⁵Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807–1808 років: Збірник документів, упор. і вступ. cтаття Вадима Ададурова, Львів: УКУ, 2011, с. XXXVI.); формація церковної ієрархії не тільки у внутрішніх училищах і семінаріях, але й при імператорських університетах (↑). В цей час унійний клір стає гібридною складовою колоніальної системи у західних губерніях, його частина, особливо в Полоцькій архиєпархії, залишилася відданою Росії навіть під час французької окупації 1812 р. (до втечі вдалися як монахи у м. Толочині, так і архиєпископ Полоцький Іван (Ястшембець-Красовський)) (?–1827 рр.), хоч у Віленській та Луцькій єпархіях частина духовенства (наприклад, єпископ-помічник Адріан (Головня) (1750–1831 рр.), василіянський ігумен у Володимирі-Волинському Януарій (Бистрій)) стояли за імператора Наполеона I (1769–1821)⁶Вадим Ададуров, Социокультурная история русского похода Наполеона, т. 1, Киев: Лаурус, 2017, с. 234–235.. Також французьким правлінням скористалася низка світських священників, аби повернути собі храми і парафії, що їх раніше було переведено на православ’я. Втім фрондерська щодо Росії практика називництва парохами своїх дітей іменем Наполеон не набула істотного поширення⁷Дзяніс Лісейчыкаӯ, Святар у беларускім соцыуме: Прасапаграфія беларускаго ӯніяцкага духовенства 1596–1839, Мінск: Нацыянальны гістарычны архів Беларусі, 2015, с. 27, 80–81.. Загалом політичний вибір уніатів у 1812 р. здійснювався не за конфесійними, а за особистими мотивами.

Попри очевидну тенденцію до скорочення кількості монастирів та їх насельників (періодичне закриття найменших і конфіскація земельних володінь⁸Marian Radwan, «Bazylianie w zaborze Rosyjskim w latach 1795–1839», in: Nasza Przeszłość, 2000, t. 93, s. 220–222.), ставлення російського уряду до Чину св. Василія Великого було ліберальнішим, ніж в тих частинах колишньої Речі Посполитої, які опинилися під австрійською та прусською юрисдикціями⁹Sławomir Brzozecki, «Kasaty klasztorów w Wilnie w XIX w.», in: Kasaty klasztorów na obszarze dawnej Rzeczypospolitej obojga narodów i na Śląsku na tle procesów sekularyzacyjnich w Europie, red. Marek Derwich, Wrocław: Pracownia badań nad dziejami zakonów, 2014, t. 1, s. 303–304. (↑). Хоч підпорядковані державній та єпископській (внаслідок запровадженої у 1803 р. заборони обирати протоархимандрита Василіянського чину) вертикалям влади, греко-унійні монахи зберігали внутрішню автономію та дотримувалися звичного способу існування. Обов’язок настоятелів звітувати про підпорядковані їм спільноти (склад, переміщення та діяльність їх членів) перед державною адміністрацією залишався формальним і реалізовувався нерегулярно, а єпископські візитації мали внутрішньо-церковний характер. Лише двічі – у 1803 та 1822 рр. – уряд наказував надати йому детальні описи всіх унійних монастирів з метою оптимізації їхньої мережі¹⁰НМЛ, Ркл–702, арк. 33..

Ознаки жорсткішого ставлення з’явилися вже в перші роки правління імператора Миколи I. Вони полягали у зміні меж і функцій дієцезій (зокрема, у 1828 р. замість 4-х річпосполитських єпархій було створено дві – Литовську та Білоруську), запроваджені у 1829 р. вимоги щорічно подавати до Священного Синоду докладні відповіді на перелік питань («формулярні списки» або «відомості»), зокрема про соціальне походження кожного монаха, його прибутки, освіту, суспільну активність, благонадійність тощо.¹¹Там само, арк. 54–55.. Греко-Унійну Церкву не порятував навіть осуд повстання з боку тогочасного єпископа Литовського Йосафата (Булгака) (1758–1838 рр.) у формі виданого в грудні 1830 р. пастирського листа до духовенства. Від 1832 р., коли вийти з Василіянського чину змусили бл. 200 монахів (які при народженні були охрещені як римо-католики), розпочався другий період відносин між російським урядом і уніатами. Під пильною увагою єпископів, Cвященного Синоду, міністерства внутрішніх справ, жандармерії опинилося унійне монашество. Було зачинено або віддано під оруду Греко-Російської Церкви 2/3 монастирів, серед них і такий важливий осередок семінарійної освіти як Почаївський. Насельників останнього звинуватили у підтримці польського повстання і віддали під слідство. 1833 року заходами військового губернаторства у Вільнi було відкрито гамівний дім «для приборкання сваволі, розпусти та вільнодумства духовних осіб»¹²LVIA, f. 378, Политический отдел 1833, b. 32.. Але навіть ці заходи не допомогли уникнути протестів з боку духовенства проти запровадження у 1837 р. в унійну літургію православних богослужбових книг¹³Bolesław Kumor, Historia Kościoła, s. 114..

Важливим кроком до скасування унії стало призначення у 1833 р. єпископом Литовським світського священника Йосифа Семашка (1798–1868 рр.) (іл. 1). Ще в 1827 р. він подав імператору проєкт щодо «воз’єднання» уніатів і православних. Протягом наступних років єпископська консисторія, спираючись на дані жандармерії, регулярно звинувачувала монахів у моральному занепаді, «неприхильності до богослужінь за обрядом греко-східної Церкви і недотриманні оних, пропусканні згадки про царську родину під час ектенії»¹⁴Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, Вильна: Типография Губернского Правления, 1885, c. 120–121. тощо. Постійна зміна настоятелів та деканів, закриття монастирів та парафій зробили свою справу: вдалося зібрати підписи 1305 священників на підтримку ідеї возз’єднання. 12 лютого 1839 р. під час Полоцького собору було ухвалено рішення про перехід уніатів на православ’я, що його було схвалено 23 березня Святішим Синодом (іл. 2). Свою незгоду з цим рішенням висловили бл. 500 священників і монахів, які відмовилися перейти до Греко-Російської Церкви і були позбавлені духовного звання та вислані¹⁵Marian Radwan, Bazylianie w zaborze Rosyjskim, s. 220–222.. Про існування прихованої незгоди свідчать подальші закриття монастирів, наприклад у 1841 р. та 1865 рр., відповідно, жіночого (↑) та чоловічого монастирів Пресв. Трійці у Вільні. Переважна більшість духовенства, принаймні формально, погодилася на конверсію з таких причин: страх перед репресіями; приклад єпископів; небажання втрачати звичний, відносно забезпечений рівень життя.

Подібні мотиви керували духовенством Холмської єпархії (що обіймала 270 парафій та понад 220 тис. вірян), представники якого (під натиском Греко-Російської Церкви та хвилі захоплень нею за підтримки військ унійних храмів) оголосили 20 березня 1875 р. в холмському соборі від імені 240 священників про свій намір перейти на православ’я, який схвалив 4 квітня Олександр II. Формально історія унії в Російській імперії скінчилася, однак аж до початку ХХ ст. чимало вірян на Холмщині та Підляшші продовжували таємно дотримуватися літургії та обрядів Греко-Унійної Церкви, чому сприяли таємні єзуїтські місії¹⁶Robert Danieluk, Tajna misja jezuitów na Podlasiu (1878–1904). Wybór dokumentów z archiwów zakonnych Krakowa, Rzymu i Warszawy, Warszawa: WAM, 2009, 776 s..

Від переходу в 1795 р. Вільни під російську юрисдикцію й аж до ліквідації у 1839 р. унії Святотроїцький монастир залишався найбільш залюдненим і заможним осередком Литовської провінції Чину св. Василія Великого. Втім йому не вдалося уникнути повільної, але певної тенденції до скорочення чисельності монахів: якщо в 1795 р. у ньому перебували 35 осіб духовного звання¹⁷LVIA, f. 515, ap. 15, b. 5, l. 26–26r., у 1819 р. – вже 27¹⁸НМЛ, Ркл–702, арк. 39–39 зв., а в 1837 р. – тільки 17¹⁹Иосиф Семашко, Записки митрополита Литовского, Санкт-Петербург: Императорская Академия наук, 1883, т. 2, с. 6.. До 1840-х рр. середній вік ченців зріс з 36-ти²⁰LVIA, f. 515, ap. 15, b. 5, l. 29. до 44-х років²¹Иосиф Семашко, Записки митрополита Литовского, т. 2, с. 6.. Соціальне походження монахів залишалося елітарним: більшість з них були синами річпосполитських шляхтичів, з істотним долученням дітей унійних священників і привілейованих категорій «граждан» у містах і «вільних людей» у сільській місцевості. Географія чернечих покликань охоплювала Мітавську, Білостоцьку, Віленську, Гродненську, Мінську і Волинську губернії Росії, а також австрійську Галичину²²LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 35–116.. Сьогодні ця територія входить до складу п’яти країн – Литви, Латвії, Білорусі, Польщі й України. Василіянський чин традиційно формувався з представників різних етносів, переважно русинів (сучасних білорусів і українців), однак значна присутність вихідців з римо-католицьких родин стала приводом для звинувачень з боку урядових чиновників у латинізації вірних і підриві грецького обряду. Відтак у 1829 р. було запроваджено заборону на такі переходи без дозволу єпископа, що обмежило приплив кандидатів у новіціат²³Иосиф Семашко, Записки митрополита Литовского, т. 1, с. 61..

З-поміж василіянських монастирів Литовської провінції Святотроїцький був найбільш прибутковим. Цьому посприяло розташування обителі в самому центрі Вільни, а також істотне зростання цін на аграрну продукцію в роки континентальної блокади і його статус сільськогосподарського виробника; хороший дохід приносило підвищення ренти за винайм нерухомості у місті, де між 1807 і 1812 рр. спостерігався короткочасний розквіт попиту на дорогі товари (наприклад, модний одяг, екіпажі), популярними серед відвідувачів були ресторани, ювелірні крамниці, активно будувались палаци й кам’яниці²⁴Daniel Beauvois, Wilno – polska stolica kulturalna zaboru rosyjskiego 1803–1832, tłum. z francuzkiego, Wrocław: Uniwersytet Wrocławski, 2012, s. 27.. Фондові капітали обителі становили 321 таляр, 796 червінців і 37162 польських злотих. Річний прибуток монастиря за 1804 р. склав 4588 руб. сріблом.²⁵Marian Radwan, «Bazylianie w zaborze Rosyjskim w latach 1795– 1839», in: Nasza Przeszłość, t. 93, 2000, s. 170–171. . У 1819 р. – 6333 руб. 45 коп. сріблом. Структура прибуткової частини бюджету обителі була наступною: 1) продаж сільськогосподарської продукції монастирського фільварку Свірани приніс 2898 руб. 45 коп.; 2) річна оренда від фундушових будинків і земельних ділянок у Вільні – 2685 руб.; 3) прибуток з шинків у згаданому фільварку – 590 руб.; 4) проценти з позик – 160 руб.²⁶НГАБ, ф. 136, воп. 1, адз. зах. 41257, л. 140v.–141. Тож монастир був значним суб’єктом господарчої та фінансової діяльності, характер якої співвідносився з задекларованими джерелами прибутку (іл. 3).

У Вільні Святотроїцькому монастирю належали вісім дво- і триповерхових кам’яниць, а також дві земельні ділянки. Більшість будинків були дарами світських жертводавців у бенефіцій монастиря, зробленими між 1588 та 1702 рр., на умовах скерування прибутків з них на утримання ченців та їхню освітню діяльність. Щодо стану цих будинків, то три з них, а саме – Саваневський, Бухнерівський і П’ятницький, потребували у перші десятиліття XIX ст. істотного відновлення, загальна вартість якого оцінювалася близько 5000 руб. сріблом. Земельні ділянки, одна – «наприкінці Гострої брами – на перехресті справа з городом» (отримана 1727 р.), і друга, розташована у передмісті Лукишки (придбана у 1644 р.), довший час орендована єврейськими підприємцями, – перестали приносити зиск²⁷Там же, л. 137, 142v.. Прибуткова частина монастирського бюджету зазнала істотного скорочення й після оприлюдненої російським урядом заборони здавати церковну власність в оренду євреям. У 1837 р. прибутки склали усього 3327 руб. 50 коп.²⁸LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 26.

Після війни 1812 р. однією з нагальних потреб було відновлення житлових приміщень. У результаті розміщення в монастирі французького госпіталя, під керівництвом хірурга Урбена Івана, було розгромлено келії, трапезну, класи, бібліотеку, спалено дерев’яні рами і двері, меблі і частину книг²⁹Virgilijus Pugačiauskas, The French Period in Vilnius, Vilnius: Ministry of National Defence, 2013, p. 25.. Навіть через сім років після тих подій «монастир цей […] ще зовсім не закінчений, а найпаче четвертий поверх, бібліотека, дзвіниця». Лише у 1819 р. на ремонт четвертого поверху обителі й дзвіниці витратили 400 руб. сріблом³⁰НГАБ, ф. 136, воп. 1, адз. зах. 41257, л. 145v.. Окрім цих надзвичайних витрат існували й повсякденні: 1) податки за споживання селянами спиртних напоїв – 15 руб. 45 коп.; 2) на канцелярію предводителя дворянства – 16 руб. 40 коп.; 3) подушний чинш за 812 селян – 259 руб. 50 коп.; 4) акцизи на виготовлення спиртних напоїв – 421 руб. 25 коп.; 5) покладений державою на чернечу спільноту обов’язок утримання 8 студентів медицини (помешкання, прислуга, опалення) – 240 руб.; 6) на одяг для монахів – 607 руб. 50 коп.; 7) церковно-літургійні потреби – вино, олію, віск – 230 руб. 20 коп.; 8) на річне утримання інокам – 1077 руб. 20 коп.; 9) на оплату послуг лікаря – 165 руб.; 10) на ремісників і матеріали для ремонту – 1045 руб. 90 коп.; 11) на їжу – рибу, лляну олію, яловичину, коренеплоди, мед тощо – 2605 руб. 32 коп. Про певний рівень розкоші у споживанні наїдків і напоїв свідчить опис «рухляді» в келії ігумена та начинь і знарядь на кухні. Серед них зафіксовані 2 кавники, 4 олов’яні посудини із кришками для заварювання чаю, 24 пивних склянки, 20 келишків і 2 штофи для міцніших напоїв, 3 пивних насоси, мідний посуд, вертел для смаження м’яса³¹Там же, л. 141v.–142.. Річне грошове утримання рядового ченця становило 22 руб. 50 коп. сріблом, насельника, який викладав в училищі чи виконував якісь адміністративні обов’язки – 30 руб., ігумена – 45 руб.³²LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 35–116.

До 1829 р. монастир користувався правом автономного вибору свого настоятеля. Останнього в польсько-литовський період ігумена Амвросія (Сингаєвського) на початку XIX ст. заступив Гервасій (Семеткевич)³³ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 432, арк. 54., до 1818 р. цей уряд обіймав Цезарій (Камінський)³⁴Там само, арк. 68; Иосиф Семашко, Записки митрополита Литовского, т. 1, с. 12., якого змінив Венедикт (Ленартович)³⁵НГАБ, ф. 136, воп. 1, адз. зах. 41257, л. 129., останнього ж 1822 р. заступив Віктор (Бучинський)³⁶НМЛ, Ркл–702, арк. 44., що передав справи Вікторові (Босяцькому). У жовтні 1836 р., за результатами візитації монастиря єпископом-суфраганом Антонієм (Зубком), Віктора (Босяцького) позбавили права розпоряджатися монастирськими фінансами. У березні 1837 р. о. Босяцький оскаржив це рішення в Литовській консисторії³⁷Там само, арк. 78.. Однак у липні 1837 р. Босяцького було зміщено з посади й 24 серпня 1837 р. настоятелем віленського Святотроїцького монастиря єпископська консисторія призначила Арсенія (Хрулькевича)³⁸Там само, арк. 81; LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 5, 38, 91, 114.. Під керівництвом останнього у 1839 р. всі насельники перейшли до Греко-Російської Церкви³⁹Marian Radwan, Bazylianie w zaborze Rosyjskim, s. 220–222.. Попри навернення монахи вважалися ненадійними, а спроби відучити їх від елементів латинського обряду під час літургійних практик⁴⁰LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 102, l. 1., були неефективними. Поміж ними спостерігалися «холод і неретельність до богослужіння». Тому було заведено особливий зошит, в який записували відсутніх і тих, хто спізнився на Літургію, за кожний випадок порушення з грошового утримання монаха стягували 10 коп. сріблом⁴¹Ibid., l. 5..

14 березня 1845 р. імператорським указом монастир Пресв. Трійці було понижено з 1-го до найнижчого 3-го класу. У тому ж указі йшлося про переведення у Вільну Жировицької семінарії, для розміщення якої призначалися будівлі цього монастиря. Формальне закриття Святотроїцької обителі відбулося у 1865 р., воно стало можливим через відхід у засвіти більшості колишніх унійних монахів (іл. 4, 5).

 

Вадим Ададуров