Замість вступу

Вільно як Єрусалим. Назви Вільно і Єрусалим зазвичай зіставляють через важливість обох цих міст для єврейської культури. У цьому аспекті литовська столиця була прославлена насамперед завдяки легендарній діяльності Віленського Ґаона (1720–1797 рр.). Проте ідея Святого Єрусалиму простежується не лише в історії єврейської громади Вільна, але й у християнській традиції міста. Зупинімося хоча б біля його Острої брами, де межують святині трьох конфесій: римо-католицька Остробрамська капличка зі знаменитою «Остробрамською Мадонною», костел Св. Терези і монастир кармелітів; православна церква Св. Духа з однойменною обителлю; унійний храм  Пресв. Трійці та монастир з такоюж є посвятою (іл. 1). Тісно контактують не тільки святині, але й Церкви, релігійні спільноти: унійний митрополит з василіянами, безпосередньо константинопольському патріархові підпорядковані православні містяни, римо-католицький єпископ Вільно з кармелітами. Рухаючись униз вулицями до замку й Зеленого мосту, зустрічаємось із двома впливовими протестантськими спільнотами – боярами-кальвіністами і лютеранами, а також з вірменами та євреями, що знайшли прихисток у юрисдикції місцевого римо-католицького архиєрея. Ще десь поряд – караїми, татари і старовіри (↑). Красномовною є тут і спадщина генія Віленського бароко Йоганна-Крістофа Ґляубіца (бл. 1700–1767 рр.): будучи лютеранином, він творив не лише для своїх єдиновірців, а й для православних (іконостас церкви Св. Духа), уніатів (Василіянська брама), римо-католиків (костели Свв. Іванів, Св. Катерини, а можливо, і оо. місіонерів), євреїв (інтер’єр Великої синагоги)¹Про життя і творчість Йоганна-Крістофа Ґляубіца більше див.: Stanisław Lorentz, Jan Krzysztof Glaubitz, architekt wileński XVIII w. Materiały do biografii i twórczości (серія: Prace z Historii Sztuki, t. 3), Warszawa: Towarzystwo Naukowe Warszawskie, 1937; Vladas Drėma, Dingęs Vilnius = Lost Vilnius, Vilnius: Vaga, 1991; ejusd., Vilniaus Šv. Jono bažnyčia, Vilnius: R. Paknio leidykla, 1997..

Ідея Єрусалиму є значущим компонентом східного християнства. На жаль, у модерну добу литовці стали ототожнювати його з московським православ’ям, яке почало домінувати у XIX ст. Східне християнство відтоді довго асоціювалося, а може, і все ще асоціюється:

• з церквою Романових нагорі вулиці Басанавічюса, збудованою в 1913 р. з нагоди 300-річчя династії Романових;
• з православним храмом на кінці проспекту князя Ґедиміна, що є противагою римо-католицькій катедрі, яка стоїть на іншому кінці цієї вуличної осі;
• зі скасуванням церковної унії після повстання 1831 р. і з перетворенням костелу Св. Казимира на православну катедру;
• з переінакшенням князів Острозьких на найголовніших «ревнителів православ’я»²Пор.: Афанасий В. Ярушевич, Ревнитель православия князь Константин Иванович Острожский (1461–1530) и православная Литовская Русь в его время, Смоленск, 1896..

Такий образ Вільно і східного християнства сформувала царська Росія. Паралельно з цим, з передвоєнного часу з’являється литовське національне трактування історії своєї столиці, яке все її минуле розглядає як суто литовське або шукає в ньому тільки самих литовців. Однак нині твориться й альтернативне багатоперспективне бачення, засади котрого заклав знаний поет і публіцист Томас Венцлова, а в академічному світі – Едвардас Ґудавічюс³Докладніше див.: Alfredas Bumblauskas, «Lietuvos istoriniai „didieji pasakojimai” ir Vilniaus paveldas», in: Naujasis Vilniaus perskaitymas: didieji Lietuvos istoriniai pasakojimai ir daugiakultūrinis miesto paveldas (серія: Specialus «Lietuvos istorijos studijų» leidinys, t. 5), за ред. Alfredas Bumblauskas, Šarūnas Liekis, Grigorijus Potašenko, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2009, p. 15–47..

Усвідомлення обмеженості попередніх образів істориками уже наших часів заохотило зосередити увагу на забутій групі мешканців ВКЛ – християнах східного обряду. Так виникла концепція civitas Ruthenica, яку розвинув польський учений Юзеф Марошек. Він представив юрисдикційний поділ Вільно у вигляді «пазлів», виокремивши дві важливі частини civitas Ruthenica – «митрополиче місто» і руське маґдебурзьке місто. Дослідник запропонував гіпотезу про зв’язки «митрополичого міста» з політикою великого князя литовського Вітовта і з його сподвижником Григорієм (Цамблаком) (йдеться про собор 1415 р. і посольство до Констанци в 1416–1417 рр.)⁴Józef Maroszek, Dziedzictwo unii kościelnej w krajobrazie kulturowym Podlasia, Białystok: Regionalny Ośrodek Studiów i Ochrony Srodowiska Kulturowego w Białymstoku, 1996; ejusd., Pogranicze Litwy i Korony w planach króla Zygmunta Augusta, Białystok: Uniwersytet w Białymstoku, 2000.. Потім уже археолог Ґядимінас Вайткявічюс спільно з колегами вчинив справжню революцію в розумінні ранньої історії Вільно: було віднайдено язичницьке місто, а також руське (з часів великого князя Витеня) й німецьке (з часів великого князя Ольґерда) передмістя⁵Kęstutis Katalynas, Gediminas Vaitkevičius, «Vilniaus plėtra iki XIV a.», Kultūros paminklai, 2001, t. 8, p. 68–76; ejusd., Vilniaus plėtra XIV–XVII a., Vilnius: Diemedis, 2006, p. 53–54, 65–69; ejusd., «Rozwój Wilna w XIV wieku w świetle badań archeologicznych», Kwartalnik Historii Kultury Materialnej, 2002, t. 50, nr. 1, p. 3–10; Gediminas Vaitkevičius, Vilniaus įkūrimas (серія: Vilniaus sąsiuviniai, t. 1), Vilnius: Lietuvos nacionalinis muziejus, 2010, p. 49–66.. З’ясовано, що раннє, відоме вже за доби Витеня (бл. 1295–1316 рр.) православне передмістя Вільно в період правління Вітовта (1392–1430 рр.) перетворилося на civitas Ruthenica⁶Також див.: Дaрюс Баронас, «Древнейшие следы пребывания русских в Вильнюсе», in: Slavistica Vilnensis (серія: Kalbotyra, t. 53), 2004, p. 161‒166; Rytis Jonaitis, «Orthodox Churches in the Civitas Rutenica Area of Vilnius: The Question of Location», Archaeologia Baltica, 2011, t. 16, p. 110‒128.. Тепер нам відомо, що саме у Вільно київські митрополити мали свій справжній осідок, чого вони не мали ні в Новогрудку, ні в Києві. Після навали татар у 1480 р. (іл. 2, 3) Київ для руських архиєреїв залишився, мабуть, тільки в титулатурі. Віленський Святотроїцький монастир був заснований у маґдебурзькому руському місті й безпосередньо не належав до «митрополичого міста», проте настоятелі цієї обителі дуже часто ставали митрополитами. Отже, їхня історія є і частиною або контекстом теми віленських василіян.

«Відкриття» східного християнства ВКЛ дозволяє заново поглянути на сам феномен унії Церков та унійні процеси в Центральній і Східній Європі⁷Див.: Krikščionybės Lietuvoje istorija, уклад. Vytautas Ališauskas, Vilnius: Aidai, 2006; Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos kultūra: tyrinėjimai ir vaizdai, уклад. Vytautas Ališauskas, et al., Vilnius: Aidai, 2001, p. 72–93, 674–689.. Литовська митрополича катедра, утворена у 1415 р. для Григорія (Цамблака), відіграла помітну роль у конфесійній політиці Вітовта і Яґайла. У 1418 р. на Вселенському церковному соборі у Констанці цей православний єрарх не лише відправив екуменічну Службу Божу, але й усій Європі озвучив ідею церковної злуки – ще до Флорентійського собору 1439 р. З огляду на це, надзвичайної ваги набувають концепції про неформальну церковну унію у ВКЛ до 1596 р.⁸ Пор.: Oskar Halecki, «Dzieje Unji Kościelnej w Wielkim Księstwie Litewskiem (do 1596)», in: Pamiętnik VI zjazdu historyków polskich w Wilnie 17–20 września 1935 r., t. 1: Referaty, ред. F. Pohorecki, Lwów: Polskie Towarzystwo Historyczne, 1935, p. 311–319; ejusd., From Florence to Brest (1439–1596), Rome: Sacrum Poloniae Millennium, 1958; Гянутэ Кіркене, «Інтэграцыйныя працэсы ў Вялікім Княстве Літоўскім: царкоўная унія», Беларускі гістарычны агляд = Belarusian historical review, 2005, t. 12, nr. 1–2, p. 21–35; Genutė Kirkienė, «Supraslio vienuolyno konfesinės priklausomybės ir pobūdžio klausimas XVI a. pradžioje», Lietuvos istorijos studijos, 2006, t. 18, p. 39–50; ejusd., «Ar būta stačiatikių LDK politiniame elite Aleksandro valdymo laikais?», in: Lietuvos didysis kunigaikštis Aleksandras ir jo epocha, Vilnius: Vilniaus pilių valstybinio kultūrinio rezervato direkcija, 2007, p. 123–130; ejusd., «Stačiatikių integracija į Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos visuomenę XV–XVI a.», in: Lietuvos Didžiosios Kunigaikštijos tradicija ir paveldo «dalybos» (серія: Specialusis «Lietuvos istorijos studijų» leidinys, t. 5), за ред. Alfredas Bumblauskas, Šarūnas Liekis, Grigorijus Potašenko, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2008, p. 157–168; ejusd., «Orientacja wyznaniowa i możliwości kulturalne Chodkiewiczów», in: Studia nad reformacją, ред. Elżbieta Bagińska, Piotr Guzowski, Marzena Liedke, Białystok: Uniwersytet w Białymstoku, 2010, p. 9–17. Адже на перетині XV–XVI ст. вельможі Ходкевичі та Сапіги виступили з ініціативою молитовних домів з двома Літургіями в Іказні, Кодені, Супраслі та в інших місцях. Ці концепції пояснюють феномен візантійської церковної готики, що його досі було важко зрозуміти – він пов’язаний з процесом об’єднання Церков.

Розширювався і православний ареал Вільна. Зовсім небагато знаємо про контакти православних Вільна, Могильова і Львова у XVII–XVIII ст. Зазвичай акцентується зміна у поведінці православних Могильова після московсько-шведського «Потопу». Натомість поза нашою увагою зостається козацька Гетьманщина – як гетьман Іван Мазепа, так і вихованець Віленського університету, зусиллями якого постала православна, але за своєю суттю католицька освітня система, – Петро (Могила). Мало також говоримо про вплив Віленського бароко не лише на Мстиславль (кармелітський костел Й.-К. Ґляубіца), а й на українське бароко, що його творив «майстер німецького походження» Йоганн-Баптист Зауер (Ян Заор), котрий прибув з Вільно в 1680 р. на запрошення чернігівського архиєпископа Лазаря (Барановича)⁹Див.: Stasys Samalavičius, Almantas Samalavičius, Vilniaus Šv. Petro ir Povilo bažnyčia, Vilnius: Pilių tyrimo centras «Lietuvos pilys», 1998, p. 174; Stasys Samalavičius, Vilniaus miesto kultūra ir kasdienybė XVII–XVIII amžiuose, Vilnius: Edukologija, 2012, p. 473; Anna Sylwia Czyż, Kościół Świętych Piotra i Pawła na Antokolu w Wilnie, Wroclaw, Warszawa, Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 2008, p. 33–38, 75–82, 251; Rūta Janonienė, «Sapiegų rūmų Antakalnyje architektas Giovanni Battista Frediani: biografijos bruožai», in: Dailės ir architektūros paveldas: tyrimai, išsaugojimo problemos ir lūkesčiai (серія: Acta Academiae Artium Vilnensis, t. 77–78), уклад. Dalia Klajumienė, Vilnius: BALTO print, 2015, p. 13–43.. Саме його архітектурні ідеї розвивав сам І. Мазепа¹⁰Про це, зокрема, пишуть: Oleksandr Ohlobyn, «Western Europe and the Ukrainian Baroque: An Aspect of Cultural Influences at the Time of Hetman Ivan Mazepa», Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., 1951, t. 1, nr. 2, p. 127–137; Volodymyr Mezentsev, «Mazepa’s Palace in Baturyn: Western and Ukrainian Baroque Architecture and Decoration», Harvard Ukrainian Studies, 2009–2010, t. 31, nr. 1–4, p. 433–470; Володимир І. Мезенцев, «Західні, українські та російські прийоми в архітектурі й декорі палацу І. Мазепи в Батурині», Сіверщина в історії України, 2013, т. 6, с. 220–234; Лариса Горенко-Баранівська, «Гетьман І. Мазепа – фундатор закладів культури й освіти в Україні другої половини XVII – початку XVIII ст.», Українознавство, 2002, т. 4, с. 220–223..

Спроба узагальнення. Ситуація змінюється дуже повільно. І хоча литовцям добре відомий той факт, що ще перед тим, як великий князь Міндовґ прийняв католицьке хрещення (1251 р.), його син Войшелк охрестився по-православному (1245 р.), що він заснував православний Лавришівський монастир (де в XIV ст. з’явилося знамените Лавришівське Євангеліє – перша рукописна книга ВКЛ¹¹Розгорнутіше про це в: Rima Cicėnienė, «Rankraštinė knyga Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje XIV a. pradžioje – XVI a. viduryje: sklaidos ir funkcionavimo sąlygos», Knygotyra, 2009, t. 53, p. 7–37; ejusd., «LDK ankstyvoji knygos visuomenė: genezė ir raida (iki XVI a. vidurio)», Knygotyra, 2010, t. 55, p. 7–25; ejusd., «LDK rankraštinės knygos mecenatai XIV a. – XVI a. viduryje», in: Dangiškieji globėjai, žemiškieji mecenatai (серія: Acta Academiae Artium Vilnensis, t. 60), уклад. Jolita Liškevičienė, Vilnius: Vilniaus dailės akademijos leidykla, 2011, p. 13–24; ejusd., «Książka rękopiśmienna w życiu społeczeństwa w Wielkim Księstwie Litewskim w XIV – połowie XVI wieku», Rocznik Lituanistyczny, 2015, t. 1, p. 219–250; ejusd., «Rankraštinių ir spausdintinių LDK XVI–XVII a. knygų pasaulis: sąsajos ir sankirtos», Knygotyra, 2017, t. 68, p. 7–37.) і так став агіографічним героєм, східне християнство й надалі перебуває поза межами великого наративу Литви. Для литовців досі є чужими православні свв. Антоній, Йоан і Євстафій, які на два сторіччя випередили святість Казимира, що часто сприймається як єдиний литовський святий (↑). Ігнорується не тільки священномученик з віленських єзуїтів Андрій (Боболя), разом з найновішими святими Рафаїлом (Каліновським) і Фаустиною (Ковальською) (всі вони, очевидно, трактуються як представники «польського» християнства) (↑). Ігнорується і греко-католицький священномученик Йосафат (Кунцевич). Про те, що греко-католицизм для литовців усе ще не є своїм, свідчить навіть поширення понять на означення конфесій: дуже рідко (для ідентифікації вірян) уживається термін «римо-католики» – його заміняють ширшим «католики», яке нагадаємо, охоплює і греко-католиків. А отже, праці, для відновлення віленської східно-християнської традиції в сучасній культурній пам’яті литовців ще справді багато.

Сумну долю Республіки Обох Народів можна пов’язувати з невдалим проєктом перетворення її на Республіку Трьох Народів з українською (чи руською) частиною. Ця незреалізована альтернатива сьогодні розглядається здебільшого тільки через призму історії – козацтва, ним створеної Гетьманщини та неуспішної Гадяцької угоди 1658 р. Проте сучасні українські історики запропонували надзвичайно цікаву концепцію, згідно з якою третій учасник усе-таки існував, і це була інституція східного християнства – спочатку православна, а пізніше – унійна Віленсько-Київська митрополія. Власне ця інституція забезпечила засади української та білоруської ідентичності Республіки Обох Народів¹²Така концепція формулюється у фундаментальній праці: Andrzej Gil, Ihor Skoczylas, Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: Metropolia kijowska w latach 1458–1795, Lublin, Lwów: Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, 2014. (↑). Якщо візьмемо до уваги, що й уніати Польщі, а згодом навіть історичної Угорщини, були підпорядковані Віленській митрополії, то помітимо, скільки тут може відкритися нових сторінок історії ВКЛ і, зокрема, Литви.

Але повернімося до Острої брами. Саме вона в 1514 р. стала тріумфальною аркою для Костянтина Острозького після його переможної битви під Оршею. Поки ще не з’ясовано, коли і чому поляки цю браму почали називати Острою (Ostra brama), а литовці – Вранішньої Зорі (Aušros vartai). Пригадаймо, однак, нами раніше висунуту гіпотезу (актуальна принаймні в контексті цієї монографії), що Остра брама – це брама Острозького (Ostrogska brama). Так міг бути вшанований один із найбільших воєначальників в історії Литви, а вже він, своєю чергою, віддячив Господу Богу через вотивний дар Орші – руську церкву Пресв. Трійці (іл. 4) (↑).

Альфредас Бумблаускас