Жива історична спадщина Великого князівства Литовського
Про уніатів, василіян і Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці

Сапіжанки

В XVI ст. виникла жіноча монаша спільнота при церкві Пресв. Трійці у Вільні (іл. 1) (↑). Перша достовірна згадка про неї датується 1589 р. Вагому роль в житті спільноти відігравали представниці магнатської родини Сапіг. Першою знаною настоятелькою монастиря була Василиса (Варвара Сапіжанка), дочка мінського воєводи Богдана Сапіги († 1593 р.) та його першої дружини, княжни Марини Капусти († бл. 1570 р.)1Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, Вильна: Типография Губернского Правления, 1885, с. 130; Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2008, t. 3, s. 173.. Обрання її ігуменею, вочевидь, не було випадковістю. Родина черниці підтримувала тісні контакти з духовним осередком на Троїцькій горі. Батько Василиси був членом тутешнього братства, а також одним із його доброчинців: разом зі своєю другою дружиною, княжною Аполонією з Друцьких-Соколинських, він у 1588 р. записав братчикам кам’яницю неподалік від церкви Св. Миколая Чудотворця. Після відходу у вічність Богдан Сапіга був похований у підземеллях храму Пресв. Тройці поруч зі своїм батьком, новогрудським воєводою Павлом Сапігою2Archiwum domu Sapiehów wydane staraniem rodziny = Archivum domus Sapiehanae, Lwów, 1892, t. 1: Listy z lat 1575–1606, s. 194. (↑).

Невідомо, коли саме Василиса (Сапіжанка) була обрана ігуменею обителі, однак 1609 р. вона вже згадується як настоятелька. Початок її урядування припав на роки протистояння у Вільні прихильників та противників унії, одним із центрів якого став Троїцький чоловічий монастир (↑). Із протестації, внесеної ігуменею 21 березня цього ж року до книг Віленського війтівського уряду, випливає, що вона підтримала митрополичого намісника й архимандрита Йосифа (Велямина Рутського)3Лорен Татаренко, «Жалоба игуменьи Василисы Сапежанки перед судом Виленской Магдебургии в марте 1609 года: несколько замечаний по истории женского монашества восточного обряда в первые годы Брестской Унии», in: Między Rzymem a Nowosybirskiem. Księga Jubileuszowa dedykowana Ks. Marianowi Radwanowi SCJ, укл. I. Wodzianowska, H. Łaszkiewicz, Lublin, 2012, s. 689–700., який згодом став главою Руської Церкви (↑). Нормалізація релігійної ситуації у столиці ВКЛ сприяла розвитку обителі. Монастирські реформи митрополита Рутського не оминули й жіночих чернечих спільнот. Вважається, що правила, укладені єрархом для отців василіян, були адаптовані для потреб монахинь насамперед Віленського монастиря, а згодом поширилися в інших обителях Київської унійної митрополії4Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, Roma, 1983, p. 107. Збереглися устави Мінської Святодухівської обителі, котрі опубліковані 1771 р. у Вільні під назвою «Ustawy ś[więte]go o[j]ca n[asze]go Bazylego W[ielkie]go, tudzież uwagi i nauki duchowne przez ś. p. J. x. Józefa Welamina Ruckiego, metropolitę całej Rusi, zebrane i klasztorowi mińskiemu tegoż zakonu podane, dla większej wygody teraz wydrukowane w Wilnie w drukarni J. K. M. xx. bazylianów roku 1771». На думку істориків, взірцем цих уставів слугували віленські, оскільки вони постали за часів ігумені Катерини (Сапіжанки), раніше настоятельки Троїцького монастиря у Вільні. В архівах Львова вдалося знайти п’ять рукописних збірників, що містять тексти «Уставів» і походять з жіночих чернечих осередків, розташованих у ВКЛ. Один з рукописних збірників укладений саме у Віленському Троїцькому монастирі: «Reguły krótsze ś[więtego] oyca naszego Bazylego Wielkiego, arcy-biskupa Cesaryi Kappadockiey, przytym dekreta Koncilium Tridentskiego, należące do reformacy mniszek, także bulle y konstitucye papieżskie dla wszystkich mniszek ustawione, przetłumaczone roku 1741. Przydana też jest nauka o szlubach zakonney professyi y o odpustach klasztoru wilenskiego ww. panien Z. S. B. W. przy cerkwi Ś[więtej] Tróycy». Рукопис містить витяги з творів cв. Василія Великого (S. 1–16), а також декрети Тридентського собору (1545–1563 рр.), які стосувалися чернечого життя, та окремі папські булли стосовно клявзури (S. 39–96). Утім, найціннішою частиною цього збірника є одна з редакцій «Уставів» митрополита Рутського (S. 17–38), котра дещо відрізняється від віленського видання 1771 р. (НМЛ, Ркл-349). Наступною редакцією згаданих Конституцій став «Summariusz reguł ś[więtego] oyca naszego Bazylego W[ielkiego] z reguł obszernych, krótszych, i konstitucyi mniskich, y nauk iego zakonnych dla mniszek w tym tylko, co im samym do zachowania należy, wkrótce zebrany y akomodowany a[nn]o 1743» авторства Констанції (Єленської), ігумені Віленської Троїцької обителі (ЛННБ ВР, ф. 3, спр. 286). У Відділі рукописів цієї бібліотеки зберігаються ще три рукописні кодекси подібного змісту – ЛННБ ВР, ф. 3, спр. 295, 505, 526.. Реформований осередок на Троїцький горі, очолюваний мінською воєводянкою і родичкою великого литовського канцлера Лева Сапіги, притягував спадкоємниць багатьох впливових шляхетських родів ВКЛ. Чернечий постриг у ньому прийняла, зокрема, племінниця ігумені Василиси і дочка литовського підканцлера Павла Стефана Сапіги († 1635 р.)5Павло Стефан Сапіга (1565–1635 рр.) – великий конюший литовський (1593–1623 рр.), підканцлер литовський (1623–1635 рр.) (Marian Nagielski, «Sapieha Paweł Stefan h. Lis», in: Polski Słownik Biograficzny, Warszawa, Kraków, 1994, t. 35, s. 133–138).
Катерина (Євдокія Сапіжанка)6Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, p. 129; Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, с. 130–131; Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, t. 3, s. 174., котра принаймні з 1639 р. самостійно керувала столичною обителлю. Серед інокинь згадуються також Єфросинія (Сапіжанка), донька великого литовського кухмістера Миколая Сапіги († 1611 р.), та Марта (Корсаківна). Реформована Троїцька обитель у Вільні стала, без сумніву, одним із головних осередків василіянок Київської митрополичої архиєпархії. Її насельниці були причетні до заснування чи реформування низки монастирів на теренах ВКЛ. З благословення митрополита Рутського віленські інокині заснували Гродненський монастир, а завдяки зусиллям його наступника, митрополита Антонія (Селяви), Катерина (Сапіжанка) із двома черницями відправилися у 1650 р. на фундацію Троїцького монастиря в Мінську7Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, p. 21, 33.. Ігуменею Пінського монастиря була Єфросинія (Тризнянка) – дочка слонімського маршалка Григорія Тризни і рідної сестри Василиси (Сапіжанки) Реґіни / Макрини (?)8Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, t. 3, s. 112. Й. Щербицький подає ім’я матері Єфросинії Тризни як Реґіна, натомість у синодику Супрасльської обителі вказується, що дружина слонімського маршалка – «мінська воєводянка» – називалася Макрина: LMAVB RS, f. 19–89, p. 32–32v..

У цей час було закладено матеріальні підвалини, необхідні для належного функціонування спільноти. В уже згаданій скарзі Василиси (Сапіжанки) з 1609 р. вказано, що монастирська власність походила «в більшій частині з фундушів її милості ігумені та шанованих предків дому її милості»9Лорен Татаренко, «Жалоба игуменьи Василисы Сапежанки перед судом Виленской Магдебургии в марте 1609 года», c. 689–700.. Приналежність перших настоятельок до впливової сенаторської родин сприяла зростанню щедрих магнатських донацій. Павло Стефан Сапіга у своєму тестаменті записав монастиреві фільварок Літоваришки (Ландварів), а Анастасія Тризнянка, дружина вітебського воєводи Яна Завіши, – Шимковську кам’яницю на Імбарах (Амбарах) у столиці. Врешті великий литовський канцлер Лев Сапіга подарував обителі помістя Ошмяни Нарушевичівські (Віленське воєводство), придбане ним, своєю чергою, в лодзейського старости Владислава Нарушевича. Черниці також набули низку кам’яниць, розташованих неподалік від їхньої обителі – Шарипинську, Сетчинську, Закревських. Перелічені надання були потверджені привілеєм великого литовського князя і польського короля Владислава IV (1639 р.), виданого на прохання ігумені Катерини (Сапіжанки) і завдяки старанням Антонія (Селяви), полоцького архиєпископа та вікарія київського митрополита. Згаданий диплом звільняв також вказану нерухомість від обов’язку постою. Невдовзі після надання цього привілею, згідно з розпорядження митрополита Селяви, 28 серпня того ж року було проведено опис маєтностей василіянок і укладено відповідний інвентар10ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 429, арк. 1–12, 35–35 зв.. На жаль, динамічний розвиток громади під опікою Сапіг та близьких до них родин був перерваний подіями московсько-польської війни 1654–1667 рр. (↑)

 

Олег Дух

Išnašos:

Išnašos:
1. Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, Вильна: Типография Губернского Правления, 1885, с. 130; Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2008, t. 3, s. 173.
2. Archiwum domu Sapiehów wydane staraniem rodziny = Archivum domus Sapiehanae, Lwów, 1892, t. 1: Listy z lat 1575–1606, s. 194.
3. Лорен Татаренко, «Жалоба игуменьи Василисы Сапежанки перед судом Виленской Магдебургии в марте 1609 года: несколько замечаний по истории женского монашества восточного обряда в первые годы Брестской Унии», in: Między Rzymem a Nowosybirskiem. Księga Jubileuszowa dedykowana Ks. Marianowi Radwanowi SCJ, укл. I. Wodzianowska, H. Łaszkiewicz, Lublin, 2012, s. 689–700.
4. Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, Roma, 1983, p. 107. Збереглися устави Мінської Святодухівської обителі, котрі опубліковані 1771 р. у Вільні під назвою «Ustawy ś[więte]go o[j]ca n[asze]go Bazylego W[ielkie]go, tudzież uwagi i nauki duchowne przez ś. p. J. x. Józefa Welamina Ruckiego, metropolitę całej Rusi, zebrane i klasztorowi mińskiemu tegoż zakonu podane, dla większej wygody teraz wydrukowane w Wilnie w drukarni J. K. M. xx. bazylianów roku 1771». На думку істориків, взірцем цих уставів слугували віленські, оскільки вони постали за часів ігумені Катерини (Сапіжанки), раніше настоятельки Троїцького монастиря у Вільні. В архівах Львова вдалося знайти п’ять рукописних збірників, що містять тексти «Уставів» і походять з жіночих чернечих осередків, розташованих у ВКЛ. Один з рукописних збірників укладений саме у Віленському Троїцькому монастирі: «Reguły krótsze ś[więtego] oyca naszego Bazylego Wielkiego, arcy-biskupa Cesaryi Kappadockiey, przytym dekreta Koncilium Tridentskiego, należące do reformacy mniszek, także bulle y konstitucye papieżskie dla wszystkich mniszek ustawione, przetłumaczone roku 1741. Przydana też jest nauka o szlubach zakonney professyi y o odpustach klasztoru wilenskiego ww. panien Z. S. B. W. przy cerkwi Ś[więtej] Tróycy». Рукопис містить витяги з творів cв. Василія Великого (S. 1–16), а також декрети Тридентського собору (1545–1563 рр.), які стосувалися чернечого життя, та окремі папські булли стосовно клявзури (S. 39–96). Утім, найціннішою частиною цього збірника є одна з редакцій «Уставів» митрополита Рутського (S. 17–38), котра дещо відрізняється від віленського видання 1771 р. (НМЛ, Ркл-349). Наступною редакцією згаданих Конституцій став «Summariusz reguł ś[więtego] oyca naszego Bazylego W[ielkiego] z reguł obszernych, krótszych, i konstitucyi mniskich, y nauk iego zakonnych dla mniszek w tym tylko, co im samym do zachowania należy, wkrótce zebrany y akomodowany a[nn]o 1743» авторства Констанції (Єленської), ігумені Віленської Троїцької обителі (ЛННБ ВР, ф. 3, спр. 286). У Відділі рукописів цієї бібліотеки зберігаються ще три рукописні кодекси подібного змісту – ЛННБ ВР, ф. 3, спр. 295, 505, 526.
5. Павло Стефан Сапіга (1565–1635 рр.) – великий конюший литовський (1593–1623 рр.), підканцлер литовський (1623–1635 рр.) (Marian Nagielski, «Sapieha Paweł Stefan h. Lis», in: Polski Słownik Biograficzny, Warszawa, Kraków, 1994, t. 35, s. 133–138).
6. Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, p. 129; Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, с. 130–131; Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, t. 3, s. 174.
7. Sophia Senyk, Women’s Monasteries in Ukraine and Belorussia to the period of suppressions, p. 21, 33.
8. Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, t. 3, s. 112. Й. Щербицький подає ім’я матері Єфросинії Тризни як Реґіна, натомість у синодику Супрасльської обителі вказується, що дружина слонімського маршалка – «мінська воєводянка» – називалася Макрина: LMAVB RS, f. 19–89, p. 32–32v.
9. Лорен Татаренко, «Жалоба игуменьи Василисы Сапежанки перед судом Виленской Магдебургии в марте 1609 года», c. 689–700.
10. ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 429, арк. 1–12, 35–35 зв.

Джерела ілюстрацій:

1. Збірка VU IF.
  • Проєкт реалізовують:
  • VU Istorijos fakultetas
  • UKU